Пам’яті Євгена Шевченка

З Євгеном Шевченком я познайомилася волею випадку. Спочатку були оповідання в «Соборній площі»: «Аромат жінки», «Білі троянди», а згодом «Вірність». Підпис – Євген Шевченко. Досить розповсюджене прізвище в Малині, але було за ним ще дещо невловиме, як отой аромат жінки, юне і привабливе, чомусь думалося, що автор – зовсім молода людина, хоч пише про такі глибокі і серйозні речі: війна, вірність…

Я готувала до видання свою другу збірку поезій «В ріці любові», час од часу забігала до друкарні, з’ясувати, як йде робота над дизайном книжки, і якось зайшла до директора друкарні Валентини Тимофіївни, розговорилися проте про се, і вона показала мені книжечку Євгена Шевченка з доволі романтичною назвою «Аромат Жінки», яка нещодавно вийшла з друку. На обкладинці – мила задумлива жінка в оточенні рожевих намальованих квітів. Валентина Тимофіївна розповіла про Євгена Родіоновича, і з її розповіді я дізналася, що автор – зовсім не молодий хлопчак, як думалося мені, а літня людина з вельми складною і неординарною долею, багато років поспіль прикута до ліжка. Тоді я дала собі слово, що обов’язково познайомлюся з Євгеном Родіоновичем.

Літстудія готувалася до поїздки у Коростень на чергове «Просто на Покрову», чи ще до якогось конкурсу, і я вирішила відправити на цей конкурс і твори Євгена Родіоновича, аби хоч якось підтримати талановитого письменника і дати шанс «засвітитися» за межами Малина. Знайшла у довіднику номер, зателефонувала. На тому боці чемно відгукнулися, запросили у гості. Так ми і познайомилися.

Зустріла мене сестра Євгена Родіоновича, запросила до кімнати. Скромна, але тепла душевна обстановка. Підійшла, простягнула руку для привітання. У відповідь – тепла сухувата, але ще міцна долоня немолодого, проте надзвичайно стійкого до життєвих випробувань чоловіка.

Розговорилися про творчість, про поезію, про друзів, яких у Євгена Родіоновича по усьому світу. А ще – діти, онуки, сусіди. Двері у цій квартирі, зрозуміла, ніколи не зачиняються для друзів та близьких людей. По закінченню зустрічі пообіцяла, що телефонуватиму. Мріяла прийти до Євгена Родіоновича з своїми незмінними «клавішами», адже він безмежно любив музику і неабияк розумівся на справжньому мистецтві.

Потім були дзвінки у свята і просто так, теплі розмови, я нерідко співала Євгену Родіоновичу по телефону свої пісні. Він дуже уважно слухав, надзвичайно радів і мріяв почути їх по радіо та телебаченню. Я обіцяла, що так і буде. Ось тільки почну записувати.

І ось вже готова перша пісня «Жінка епохи Відродження». Одному з перших я подзвонила з радісною новиною Євгену Родіоновичу і поставила послухати. Він був у захваті, так хотів мати диск, а я пообіцяла, що одразу ж занесу «Жінку» на наше «Полісся», а як тільки запишу альбом авторської пісні – він стане першим, кому я подарую свої пісні.

Я знов поринула у круговерть студій, записів, репетицій, а коли відкрила останню «Соборну площу» і
побачила некролог Магди Неманихіної, присвячений пам’яті Євгена Шевченка, не змогла стримати сліз. Минуло усього лише два тижні від нашої останньої телефонної розмови. Євген Родіонович говорив стомлено, відчувалося, що хвороба міцно взяла його у цупкі «обійми», і що він стомився боротися за життя. Але я не думала, що так швидко. І ніхто не подзвонив, не сказав, що сталося.
Йому мало виповнитися 80. Але для його такої молодої, сповненої жаги до життя душі це так мало. Я не встигла подарувати Вам свій диск, встигла лише подарувати частину свого серця…

Усі, хто знав і не знав цю ЛЮДИНУ, відгукніться і вшануйте пам’ять справжнього чоловіка, журналіста і
письменника Євгена Родіоновича Шевченка.