Знову (ask?)!
Похід в гори :
Говерла — Мармарош
або — як легко перетнути кордон в горах
Точно і не згадаю, давно це було, років зо два тому. Націлились ми на туристичний похід професійного рівня. Передувала цьому довга підготовка, затвердження маршруту всіма членами групи. І врешті решт ми постановили, що це буде Говерла – Попіван Мармароський. Про половину цього маршруту, а саме ту, котра йшла по румунському кордону, було прочитано в журналі «Карпати», решта була запропонована Андрієм Мартиненком, котрий був у цих краях не вперше.
Отже почнемо:
День Перший
З Малина поїздом Київ-Ужгород до Львова, склад команди: Іван (Шуть), Андрій (Мартиненко), я — Олександр (Катеринич) та Володимир (Тіма Тимошенко).
У поїзді як у поїзді, загальний вагон, весна. Із Сарн ягідники везуть полуниці до Львова, так само як напередодні, тим самим вагоном, в котрий ми сіли в Малині, вертались їх «колеги» з Києва, уже продавши свій товар.
День Другий, Львів
Місто Лева було відоме всім, крім Тіми. До цього доводилося нам блукати там під час подорожі до Бреста. Отже, о шостій ранку ми у Львові: знаменитий вокзал, знамениті цигани, знаменита пальма Мерцалова.
Далі — по загальнотуристичному сценарію відвідин Старого міста: центр, Порохова Вежа, Високий Замок, Личаківський Цвинтар, пам’ятник Міцкевичу, Львівська опера, яку всі ви часто бачите на звороті банкноти номіналом 20 гривень.
   
Львів залишив масу вражень, особливо зважаючи на те, що це був один із перших наших візитів до західної стлиці. Прогулянками Львовом та за філіжанкою кави ми згаяли час в очікуванні наступного потягу, того оспіваного на багатьох сайтах для туристів Карпатського експресу, або як ще його називають «Червона Рута». Завдяки кольору назва ця закріпилась за ним ще у 90-х. Тепер поїзд синій, але рута все одно червона.
Надвечір ми ступили на землю гуцулів — містечко Ворохта. В майбутньому кожен з нас побуває тут ще не один раз, але тоді ми відкривали його для себе вперше. Домовившись дочекатися поки розійдеться робочий люд і ті туристи, котрих зустрічали автобуси, ми влаштувались на пероні і незабаром зрозуміли, що біля нас ще одна туристична група. Від них дізнались, що вони тут не вперше і знають місце для ночівлі. Ми поплентлись за ними, прихопивши у вокзальному кафе дві пляшки «іванофранківської» для закріплення нового знайомства з чотирма колегами з Житомира і дезинфекції шлунково-кишкового тракту, таке собі останнє розслаблення перед підйомом на гору.
День Третій
Ранок видався прохолодним, наші сусіди ще спали і це було не дивно — вони збирались на Яблунецький перевал. А ми мали покрити відстань втричі більшу і засвітла дістатися озера Несамовите.
  
Перехопивши нашвидкоруч зробленими бутербродами і чаєм, ми рушили. До підніжжя Говерли залишалося 12 км дорогою, цей етап ми мали намір подолати автостопом, що нам і вдалося. За Ворохтою, почистивши зуби біля джерела, ми застопили автобус з Львівськими школярами і без турбот, реєстрації у МНС і фізичних навантажень дістались до бази Заросляк, початок підйому на Говерлу і початок нашого нелегкого маршруту.
Дві години підйому, під час яких ми змокріли спочатку від поту, потім від дощу, а ще пізніше на останньому рубежі нас побило градом. На вершині було дуже холодно, пролітав сніг. Фото на згадку і продовжуємо нашу дорогу.
А тепер стежка веде нас на південний захід, трохи нижче Говерли, траверсом повз гори Брескул, Пожижевську, Данціж і з підйомом на Туркул. Під час спуску по лівій стороні хребта, біля прикордонного стовбчика номер 32, колишнього польсько-словацького кордону, відкривається чудовий краєвид на Несамовите.
На Несамовитому , як і було заплановано, ми розбили табір. І не ми одні — людей там було дуже багато. Група Львівських туристів підвечір розгарячилась так, що почала вимахувати синьо-жовтим прапором, співати відомі всім слова, написані пером Чубинського, котрі в свою чергу пан Вербицький поклав на музику, мабуть, і першого, і другого дуже потішив би такий от апофеоз в горах...
Ми ж, утримавшись від колективного хорового співу, приготували туристичну кашу, перший теплий обід за два дні. Якщо хто бажає скоштувати, то рецепт простий: на 4 порції вам знадобиться пачка вівсяних пластівців «Геркулес», вода з гірського джерела і півбанки тушкованої свинини, сіль та перець додати за смаком . Після вечері, заваривши чаю, ми опинилися в хмарах, навіть, побоювалися дощу. Але все минулося: хмари походили долиною, а за вершину так і не зачепилися, що було нам лише на радість.
 
День Четвертий
Поснідавши і упакувавши наші палатки і речі, кинувши 10 копійок в Несамовите, ми рушили в дорогу. Сьогодні ми мали дістатися до Чорної Гори, на якій є зруйнована обсерваторія, побувати на озері Бребенескул і закінчити свій шлях по чорногорському хребту, що ми і виконали в повному обсязі. До озера Бребенескул дорога хребтом виявилась нелегкою: постійні спуски, підйоми. Видершись на гору Ребера 2001 метр, ми побачили озеро Бребенескул. Було вирішено поблизу нього пообідати, попити чаю і потому вирушати далі .
А далі були гори Менчул і Дземброня, котрі ми минули траверсом.
І от нарешті перед нами постала велична Чорна Гора, або Попіван Чорногорський. Підйом на неї був не дуже тяжким, але все одно попотіти довелося. Гора менша від Говерли на 20 з копійками метрів. На вершині гори було багато людей, але вдівічі менше, ніж на Говерлі. Воно і не дивно — плавно ми підбиралися до державного кордону і до тих місць, де туристи — нечасті гості, де господарюють пастухи, лісоруби і прикордонники.
 
Про Чорну Гору ходять різні чутки і легенди. Говорять, там був язичницький вівтар і постійно туди била блискавиця. А потім пізніше поляки збудували тут обсерваторію (за неперевіреними даним, кращу в Европі на той час). Стіни будівлі товщиною в1 метр 25см із внутрішньої сторони була повнісю обшиті корковим деревом, яке спеціально возили з Африки до Франції, з Франції до Варшави, з Варшави до Ворохти , з Ворохти до Шибеного, з Шибеного на Чорну Гору. Обсерваторія мала форму дзеркального відображення латинської літери L. Споруда складалася з готелю, а також із господарської прибудови та вежі. В будинку було 43 кімнати і 57 вікон. Башту-ротонду увінчував мідний купол діаметром десять метрів, що відкривався автоматично. Над метеорологічним приміщенням знаходився оглядовий майданчик.
Обсерваторія мала локальну електростанцію. Єдиним недоліком була відсутність збору води — взимку мусили розтоплювати сніг. Продукти постачали двічі на рік. Хліб випікали тут же у пекарні.
На стінах збереглися кронштейни, на яких кріпилися металеві ліхтарі. Над головним входом були стилізований герб-орел і напис польською мовою: "Обсерваторія астрономо-метеорологічна ім. Маршала Пілсудського".
Головним астрономічним інструментом був астрограф із об'єктивом 33 сантиметри у діаметрі. Його замовляли в Шотландії, в Единбурзі. На астрографі вели фотографічні спостереження великих і малих планет, комет та змінних зірок. Проте архіви не збереглися. Занепад почався під час другої світової, зараз багато чуток про те, що ніби Ющенко доручив повну реставрацію цієї споруди до 2012 року, але поки маємо руїни...
Отже, повернімося до нашого походу. З Чорної гори ми спустилися невідомими мисливськими стежками, бо мали перейти з одного хребта на інший — Мармароський хребет. Спуск закінчився з заходом сонця, і ми влаштувалися на полонині біля струмочка. Упродовж дня туристів з України не зустріли, натомість бачили німців, чехів, поляків і румунів. Доречі, прикольна традиція вітатися в горах, коли зустрічаються дві групи і кожен робить це на своїй рідній мові.
Цієї ночі нам спалося дуже чудово: запах квітів і трав доповнював звук двіночків корів, котрі паслись десь поряд.
День П’ятий
Ранок був сонячним, і ми продовжували йти по зірках, бо маркерів з позначенням маршруту тут вже не було. Ближче до обіду ми вийшли на полонину зі справжньою гуцулською фермою з вівцями, коровами, свинями і собаками. Останні, доречі, були не дуже раді нас бачити, але потім подобрішали. У пастухів ми дізналися, що вони працють вахтами: по тижневі чи то по місяцю, потім приїздить машина зі «свіжими» пастухами, забирає молоко і сири, котрі прямо тут і виробляються, і мають смак, який неможливо виразити словами
Далі дорогою ми зустріли обеліск на честь прикордонника, котрий загинув, захищаючи державний кордон. І нам стало ясно, що ми на вірному шляху. Десь через півгодини наша дорога знову полізла вище і вище — ми опинилися на Мармароському хребті ,котрий і є державним кордоном.
Враження незрівнянні: праворуч — Україна, а ліворуч — Румунія, по центру — ми. До вечора наш маршрут лежав по кордону. То тут, то там зустрічались залишки колючого дроту, як згадка про залізну завісу СРСР.
Плавно вечоріло. Тож ми мали знайти місце для ночівлі. Ставити намети на державному кордоні і палити вогонь було якось не етично, особлово з огляду на те, що потрапити на цей маршрут треба було,звернувшись за 10 днів до виходу листом на ім’я командира Мукачівського прикордонного загону зі списком групи, паспортними даними учасників походу, і чекати дозволу. Ну а ми, звісно, ніякого дозволу не отримували, більше того,Тіма забув вдома паспорт. От ми і брели в надії знайти якесь підходяще місце, і воно таки знайшлося.
Це була колиба, про яку ми читали в журналі Карпати, — колись там жили радянські прикордонники, а тепер ночують туристи. Зійшовши з кордону кілометрів зо два убік, ми опинилися на полонині, між гір, з потічком і будиночком з піччю, ліжками і заготовленими дровами. Там ми і заночували...
День Шостий Наступного ранку ми вирушили далі по кордону, іноді заходячи в Румунію. Десь ближче до обіду ми вийшли до підніжжя Попівана Мармароського, або просто Мармароша — мармурова гора румунською. І назва дійсно виправдана — мармур там валяється під ногами.
Після спуску з гори ми знову потрапили на гірську ферму, де ми побачили автомобіль з румунськими номерами і порожню пачку з-під цигарок, на котрій теж були румунські букви. Це змусило нас дещо занепокоїтись. Зустрівши туристів, котрі виявились чехами, ми ламаною англійською вивідали, що знаходимося ще на Рідній Неньці Україні. І що до цивілізації засвітло нам не дістатися — на карті була полонина Лисича.
Її ми і обрали для стоянки табору. Коли прийшли туди, то були приємно здивовані — там уже перебувало четверо туристів зі Львова. Вислухавши історію про наші поневіряння, нові знайомі нагодували нас юшкою, напоїли чаєм, і ми поринули у сон останньої ночі нашого походу ...
День Сьомий
Вставши раненько, ми вклонилися львів’янам і рушили: вони догори, а ми донизу. Спуск був дуже довгим, дорога петляла, перетинаючи ріки. Ми, як гірські козли, стрибали по камінню, пробиралися крізь хащі. І от в один прекрасний момент нам перейшов дорогу хлопчик років 12 — всі одночасно почали питати його, чи далеко до села. Хлопчинка, стрибаючи по камінню, засміявся і прокричав, бо уже був далеко від нас: «Кільомєтєр!». Ми зраділи і пішли веселіше. За приблизно 24 (!) кілометри з’явилось село, і разом з ним зявився новий термін, не відомий науці — «гуцульський кілометр», що дорівнював 24 кілометрам звичайним.
От так і закінчилась наша подорож горами в селі Ділове по знаку, і в селі Требушани по правді (так його називають місцеві)...
P.S. Ідучи в гори, беріть із собою цукерки. Не знаю чому, але на висоті дуже хочеться солодкого...[size=10]
|
_________________________
