Емансипе про емансипе

Цю жінку я знаю давно як людину з активною громадянською позицією і як депутата. І хоча в місті й районі доволі жінок, котрі б також могли стати портретом теми емансипе, вона першою виникла в уявному асоціативному рядові.

Тим паче, що День емансипе засновано на честь Жанни  д’Арк, в образі якої на політичних постерах  побувала її лідер Юлія Тимошенко. І тим паче, що й наша героїня, як виявилося, народилася в День емансипе, але про такий збіг я дізналася в процесі  запрошення до розмови!

Можливо, збіг і став вирішальним для згоди на інтерв’ю. Логічно, що моїм першим запитанням до Олени Оксьоненко було:

— Чи вважаєш ти себе емансипованою жінкою?

— Напевно. Але навіть дуже емансипована жінка завжди залишатиметься у, так би мовити, соціальних рамках. Особливо ж у поведінці. Це нормально й не буде її принижувати. Однак, разом з тим, якщо говорити про жінку як «половинку», то чоловік і жінка мають лишатися рівними, тобто партнерами. Жінка доповнює чоловіка своєю природною інтуїцією, таким же природним прагненням життя дітей та онуків зробити комфортнішим і кращим… У жінки менше  марнославства. І жінці не завадять ніякі обставини творити добре, якщо вона цього хоче.

— Хто був чи лишається твоїм взірцем жінки?

— З часом змінюється взірець, але не змінює суть вибору взірця. В шкільні роки це була Саманта Сміт, американська школярка. Уже в юному віці вона виявляла себе у масштабах суспільства. Загін нашого класу носив її ім’я, коли решта ще лишалися під прапорами традиційних радянських піонерів-героїв. Завдяки розумінню директора Іванова, ми стали таким просунутим загоном. Мені це імпонувало, бо цікавилася життям і поза стінами класу чи школи. З десяти років вела політичний блокнот.

— А тепер хто твій взірець?

— Ти ж знаєш, що я назву Юлію. Лишаючись жінкою, вона стала видатним політиком, котрий не сходить з обраного шляху. Одного разу я почула із вуст священика слова: «Хто йтиме до кінця, той спасеться». То це про неї. Мені прикро, коли про Юлію Тимошенко судять однобоко. І річ не лише в моїх переконаннях і симпатіях. Життя саме приклади дає. Обоє моїх дітей народилися у скрутний для країни час. Проте при Кучмі я отримувала з великими затримками п’ять з копійками на сина й сама змушена була випікати хліб. А при Юлі, на доньку, — 840! І щомісяця без затримки, і не я одна. Різниця відчувається? Крім додаткових 130-ти по догляду за дитиною.

—    Що найбільше тебе дратує в інших?

—    Неповага молодших до старшого покоління. Не можу спокійно спостерігати цю неповагу, яка запанувала в суспільстві. Тут хочу повернутися до поведінкових рамок. Я можу порушити стереотипи поведінки, коли бачитиму, як у моїй присутності принижують людину. І не лише літню.

Ніколи навмисне не ображу людину. Не дозволю поливати брудом когось поза очі. Можу відверто сказати опоненту, що засуджую навіть не його, а вчинок, але зроблю це не за спиною…

—    У Малині так легко стати ображеним…

—    …потрібно ставити себе на місце людини, а не жити за принципом: комусь гірше — тим нам і краще.

—    У тебе є, мабуть, такі приклади з депутатства?

—    Буквально недавно під час круглого столу в «Замку володарів» усі присутні почули від однієї представниці громади, що наші міські депутати такі-сякі, що лише п’ятеро достойні поваги. Після дискусії ми продовжили розмову по інерції. Жінка почала говорити гарні слова на адресу одного із присутніх поруч чоловіків — який він порядний, який достойний. Тут я й запитала: а чи знаєте, що він теж депутат? Здивуванню жінки не було меж.

—    Бачу, що дуже болісно сприймаєш тему депутатства.

—    Розумієш, коли на минулих місцевих виборах йшли депутати за партійними списками, у громади закріпився негативний стереотип — всі вони негідники, м’яко кажучи. Але ж це далеко не так. Придивіться краще, ми всі живемо серед вас і не ми запровадили вибори за партійними списками.

     І на наші суперечки під час сесій я дивлюсь дещо інакше. Якщо це ще може виглядати збоку, як балаган, то для нас, депутатів, із середини, це — процес з’ясування істини. Емоції, звичайно, подеколи переливаються через край. Однак більш підозріло виглядало б наше тихе голосування без запитань та суперечок. Кожен малинчанин може піти на вибори і запропонувати місту свою допомогу. Хоча б для того, щоб переконатися у непростій депутатській роботі. Але краще для того, щоб місто розвивалося.

—  Дозволь мені змінити тему. Аби чоловік удостоївся твоєї уваги, яким він має бути?

—    Надійним!

—    Просто вражаюча лаконічність на фоні бурхливого обговорення попередньої теми. А чи доводилося тобі  дарувати чоловікам квіти?

—    Так, на роботі постійно. Є ж ювілеї, професійні свята…

—    Ні, я про дарування своєму чоловікові.

—    Цікаво. Я над цим не замислювалась. Але вже відчуваю, що варто. Ти мене спонукаєш до такого кроку, і він мені здається досить романтичним…

—    А тобі коли востаннє дарували квіти?

—    Восьмого березня. Тепер, мабуть, за кілька днів — на день народження. Я люблю квіти, як і всі жінки, емансиповані і неемансиповані. Батькові слова «зачем цветочку дарить цветочек?» не дуже сприймаю. Може, тому й треба дарувати, щоб підкреслити, що жінка, як квітка?..

—    А як змінювало тебе народження дітей?

—    З народженням сина стала більш відповідальною. Поява першої дитини всіх жінок змінює, удосконалює. Тим паче, повторюсь, народження у важкий для країни час — вдвічі відповідальніший крок для кожної матері.

Діти додають сили боротися й розвиватися. Ти мусиш постійно пам’ятати, що мати  є першим прикладом для своїх дітей.

А народження доньки? Я стала спокійніша…

— … і жіночніша, всі помітили.

—    Так, більш стримана. Можливо, нескромно, але — й мудріша. А ще я бачу в донечці свою помічницю. Це ж природно. Моя дівчинка й сина мені відкриває по-новому. Я бачу, як він турбується про неї, як вона тягне до нього ручки. Він турботливо носить її на руках, коли та плаче.

—    Чим тебе діти порадували наразі?

—    Владик приніс «12» з математики. А Юліана ручкою «пока» навчилася махати.

—    У дівчинки ім’я таке…

—    І так, і ні. Дивовижний збіг знову! Донька народилася на  Святу Юліану. Того дня тільки це ім’я у церковному календарі було. А те, що воно перегукується з іменем мого лідера, лише підкреслює, що деталі й випадковості — це далеко не дрібниці. Бо все, врешті, пов’язане з нашим особистим вибором, який доля потім підкріплює такими знаками.

—    Щоб ти хотіла зробити для дітей і родини, якби раптом виграла мільйон?

—    Дітям забезпечила б навчання у майбутньому. Будинок власний хочу, і щоб величенький.

—    А для міста?

—    Дороги! Насамперед — дороги!

—    О, то про великий будинок годі мріяти. І що той мільйон для малинських доріг?

—    Так. Розумію. Але спонтанно дороги у мене, як депутата і малинчанки, перед очима завжди. Якщо ж проаналізувати цей розподіл омріяного мільйона, то першочергово варто замовити генеральний план міста, щоб впорядкувати землі Малина. Решту б віддала на благодійність. Хтось завжди потребує допомоги.

—    Де тобі у Малині найкраще відпочивається?

—    На околиці, за Городищами, такі краєвиди понад Іршею! Ніколи не втомишся милуватися.

—    Де б ти хотіла жити, якщо не в Малині?

—    Ніде більше. Тільки у Малині.

—    Яким бачиш найближче майбутнє?

—    Залежить все від обставин. Від них не втечеш. А ще вірю в долю.

—    Чи змогла б ти не працювати і сидіти вдома?

—    Тепер достеменно знаю, що ні! Я теж сподівалася, що народження другої дитини стане початком епохи домогосподарки. Ні, не вийшло. Та й нічого. Юліана народилася, а я почала більше встигати, як це не парадоксально.

—    Встигаєш читати?

—    Так. Ось днями читала Тургенєва — «Дворянське гніздо». Сприймається зовсім не так, як у школі.

—    А улюблений письменник і книга?

—    Булгаковські «Майстер і Маргарита».

— І на закінчення: якою фразою визначається твоє життєве кредо?

—    Думати про хороше, бо думки формують хороше й у житті. І пам’ятати: все, що не робиться, все на краще!

P.S. Тлумачення слова емансипація — звільнення жінки від залежності. (Сергій Ожегов, словник 1952, 1964 рр.)

З Оленою Оксьоненко розмовляла Ірина Лузанчук