Колонка редактора

         Ірина Лузанчук: Як я не стала журналістом

Перші кроки до цієї професії чи способу життя і мислення (друге визначення мені більше імпонує) я робила ще школяркою, дописуючи інколи у «Прапор жовтня». Однак на той час бажання стати журналістом було не настільки сильним, щоб піти вчитися до профільного вузу.

І хоча вчитися згодом таки довелося, проте в інший спосіб — безпосередньо на практиці.

Наприкінці 90-х я жила у селі в іншому районі й вела натуральне домашнє господарство, власне, аби вижити (як і більшість земляків на той час). За Малином сумувала, жадібно шукала згадки про рідне місто і район у пресі, по можливості навідувалася сюди.

Одного разу вирішила надіслати до «Малинських новин» свої вірші. У редакції, крім Світлани Вождай, ні з ким не була знайома. А із Світланою нас пов’язували теплі спогади юності. Наше приятелювання розпочалося після того, як ми удвох, захоплені враженнями і філософськими розмовами, відірвалися від гурту (признаюсь, навмисне) й заблукали (уже ненавмисне) у Брестській фортеці, де були на екскурсії з групою школярів школи №1. Потім, у старших класах, ми вже не блукали ніде, але подеколи спілкувалися.

Після навчання у школі Світлана мріяла стати хірургом, а стала журналістом. Я ж мріяла стати журналістом, а стала вчителем.

Отримавши мого листа з філософствуванням про доросле життя, (блукання у якому виявилося складнішим, та не менш захопливим, ніж фортецею у юності), і його поетичним еквівалентом, Світлана запропонувала мені спробувати себе в газеті.

Нова думка була посіяна вочевидь вчасно і у вже підготовлений грунт, бо вже невдовзі я повернулася до Малина і пішла проситися до Івана Вознюка у газету. Він сказав, що починати шлях журналіста в 35 років ще не пізно, проте на роботу брати не поспішав. Тому я сама брала редактора «на ізмор», адже хоча й уміла писати, але це ще не означало, що газеті потрібні були мої «опуси на вільну тему», — є такий «недолік» у вчителів, котрі мають «писательське» хобі.

Ходіння по муках маршрутом до кабінету редактора продовжувалося чотири місяці. Проте вже у листопаді 1999 року мене зарахували до штату «МН». І я думала, що отими сходами на другий поверх за адресою вулиця Кримського, №7 я поволі і до пенсії добреду.

Однак вже через рік я перейшла на телебачення «Полісся», збагачена неповторним досвідом спілкування з талановитими колегами та кволий професійний досвід, який, проте, став вирішальним для Олександра Сильченка, коли він приймав рішення щодо мене.  За всі роки я тричі  приходила працювати на студію тележурналістом. Робота ця суттєво відрізняється від газетної, але захоплює не менше.

На одному місці я не любила затримуватися довго, бо хотілося випробувати свої сили і в інших, так би мовити, жанрах обраної професії. Тому вже за рік я прийняла пропозицію Миколи Дідівського, голови РДА на той час, працювати на місцевому радіо.

Той період був найкориснішим для досвіду, адже самостійно доводилося не лише готувати (писати кульковою ручкою) матеріали, а й попередньо їх записувати «наживо» магнітофоном, монтувати й давати в ефір. Так у походах, маючи на озброєнні магнітофон і мікрофон, який жартома колеги-оператори називали «сонешником», радіорепортажами до стажу додала ще два роки.

Пізніше доля привела мене до заводської тиражки у Києві. А народження синочка знову повернуло із столичних уже блукань назад до Малина. І знову працювала на «Поліссі»…

Чудовим часом були роки співпраці зі Світланою Вождай, котра насмілилася заснувати власну газету і запросила мене позаштатним кореспондентом. Світлана знає, що у мене теж була мрія створити свою газету. Однак якщо старша за досвідом, хоча й рівна мені за віком колега впевнено рушила цією дорогою з перших днів самостійного плавання, то мені потрібні були ще роки спостережень і праці, щоб насмілитися на подібний крок.

Який нині «розклад» ЗМІ у Малині — всім відомо. Особисто я найпрофесійнішою вважаю «Соборну площу», хоча моя думка ніяк не применшує рівня й гідності інших наших «зміїв».

Десять років я вчуся бути журналістом. Та ще не маю ні морального права, ні достатнього доробку, щоб стати вряд з професіоналами. А прагнення таке є. І я себе вітаю з цим. Бо це чудово — у сорок п’ять мати прагнення професійного розвитку. І є з кого у Малині брати приклад. За що я дякую і з чим я й вітаю усіх своїх колег усіх приписаних у Малині й області ЗМІ напередодні професійного свята, скидаючи капелюха перед колегами «Замку володарів», щиро потискаючи руку Івану Вознюку й Олександру Сильченку, дружньо й особливо тепло обіймаючи Світлану Вождай.